“Я бажала своїй родині швидкої смерті”: дівчина з Маріуполя про пережитий геноцид

39

Сім’я дівчини залишилася без житла і без коштів для виживання. Її батько помер, а мати тепер лежача.

18-річна Марія Вдовиченко з Маріуполя розповіла журналістам, як російські окупанти зруйнували життя її родини внаслідок повномасштабного вторгнення. Вона дала інтерв’ю YouTube-каналу Олесі Бацман.

“Моя сім’я жила в місті Маріуполь дуже давно, починаючи з наших прабабусь. І я народилася там, і моя сестричка, якій 13 років зараз. У нас була дружна, любляча, хороша сім’я”, – почала свою розповідь Марія.

Вона закінчувала 11-й клас, була президентом школи, попереду – дуже багато планів. Дівчина грала на бандурі, а її мама шила українське народне вбрання.

Перший день великої війни в Маріуполі

Маша поділилася спогадами про перший день повномасштабної війни: в ту ніч мама дівчини не могла заснути, готувала на кухні (вони жили в двокімнатній в багатоповерхівці на третьому поверсі), вона і почула перші вибухи в місті. Сім’я почала телефонувати своїм знайомим і запитувати, як вони, що відбувається.

“По місту був сумбур, ніхто не спав в ту ніч. У Маріуполі було вже перший палаючий будинок о 4 ранку і перша загибла людина. І ця новина дуже швидко розлетілася, ми всі були в паніці. Зрозуміло, що в перші хвилини виїхати з міста було складно, практично неможливо. У перший день на якийсь період його закрили, тому що тато намагався заправляти машину, а у нас заправка була на околиці, як виїзд на Мангуш. І там вже були українські військові, вони закривали місто, тому що було небезпечно їхати по всіх цих напрямках, і батьки ухвалили рішення залишитися в місті”, – говорить Вдовиченко.

З перших днів великої війни в місті панував хаос, все розкуповували, зв’язок обривався, з електрикою тоді почалися перебої, а на 4-5 день в Маріуполі вже не було ні електроенергії, ні води, ні зв’язку. Тоді, каже Марія, і стало зрозуміло, що все це – дуже серйозно.

“У нас були такі ситуації, що сусіди лаялися через те, хто перший поставить відро під стік води з даху, тому що ми всі дуже сильно боялися і не знали, чого чекати”, – згадує вона.

Життя в підвалі – суїциди, агресія, трупи і відсутність елементарних умов

А 2 березня 2022 року був удар у 5 поверх снарядом, і вибухова хвиля пішла по всьому будинку. У квартирі сім’ї Вдовиченків повиривало люстри, падали шматки стелі, у всьому будинку лопнули шибки. Сестру Марії відкинуло в стіну, вона сильно вдарилася потилицею, у мами дівчини через страх ноги її не слухалися. Батько діяв холодно і закликав усіх зібрати речі і йти з дому, тому що там було небезпечно перебувати. У підвал їх спочатку не захотіли пускати сусіди, тому батько сімейства діяв рішуче.

“У підвалі нас було 23-25 осіб, були маленькі діти… На одну сім’ю там була одна ковдра, більше там фізично не виходило зайняти”, – згадує Вдовиченко ці жахи.

В один з моментів, коли обстріли в місті вщухли, батько і Марія вирішили піднятися в квартиру і взяти запаси їжі і необхідні теплі речі. У той момент почався обстріл, голова сімейства прикрив доньку:

“У мене паніка, я намагаюся підніматися. Я не можу зрозуміти, що відбувається, що він робить і так далі. Вириваюся, піднімаюся і бачу, як біжить жінка, яку я знала, з якою ми спілкувалися, і в неї влітає шматок гарячого металу”.

Пізніше був другий “приліт” у будинок, від квартири сім’ї Вдовиченко нічого не залишилося.

Маша каже, що чітко пам’ятає ту ніч, коли мало не стало мами. Коли дівчина прокинулася, побачила величезні очі батька, наповнені страхом і відчаєм. Він проводив реанімацію, робив мамі масаж серця, штучне дихання.

“Коли вже відчула, що у мами рука холодна, я усвідомила, що він робить. У той момент було просто порожньо. Я зрозуміла, що втрачаю маму. Тато щось робив, а вона ніяк не реагувала… Світ повністю для мене в цей момент зник… Тато проводив цю реанімацію дуже довго, наполегливо, доти, поки вона не прокинулася. І ніхто з боку не запитав, що відбувається, чим допомогти”, – каже Маша.

Потім у мами був повторний напад на тлі того, що відбувається, 15-го числа батько почав серйозно думати, як виїхати з міста. Адже вже не було нормальної їжі, кіт їв просто хлібні крихти, всі постійно недоїдали. Одну тарілку консерв з хлібом розводили водою, і це було на весь день для всієї родини.

“Навколо ще агресія. Був момент, коли сусіди хотіли прибити нашого кота – він їм заважав. Був момент, коли агресували на сім’ю з дитиною: чому дитина кричить вночі під час обстрілу. Було таке, коли всі люди просто втрачали самовладання і намагалися перекричати обстріли… Були моменти суїцидів, дорослі чоловіки не витримували це все… Туалету в приміщенні не було – тільки на вулицю або в пакет, тобто такі моменти були дуже складними. Особисту гігієну підтримувати було неможливо… Не було вже води… Руки і обличчя чорні від сажі”, – каже 18-річна дівчина.

Але й були моменти єднання, звісно, продовжує вона: вони співали українські пісні, читали молитви вголос. Але все одно було дуже складно, зізнається дівчина:

“У якийсь момент я побажала своїй родині швидкої смерті… Перебуваючи в цьому підвалі і усвідомлюючи, що через кілька метрів за стінкою там вже лежать трупи, я в принципі такий же труп, я це прекрасно розуміла”.

За її словами, в підвалі були випадки суїциду, не витримували навіть чоловіки. Клумби, дитячі майданчики, пісочниці поруч з підвалом – все перетворилося на кладовище. Були моменти, коли тіла людей лежали прямо перед входом, накриті чим-небудь, щоб тварини не тягали. “Страшно було дивитися, коли тварина тягне чиюсь ручку, а це була чиясь маленька ручка”,-каже Маша.

У мами дівчини було хворе серце, в один момент вона почала прощатися з сім’єю, вона не вірила, що виживе. Вона говорила, що любить їх, просила чоловіка вивезти дітей з міста, запевняла, що все буде добре.

“Ми не могли її відпустити, ми не відпустили навіть нашого кота, тому що ми – сім’я”, – каже Марія.

Мария Вдовиченко
Марія Вдовиченко пережила жахи окупації Маріуполя / скріншот

Як сім’я Вдовиченків вибиралася з Маріуполя

17 березня з ранку батько ухвалив рішення їхати з міста, на щастя, машина завелася. Вони хотіли зупинитися в Мангуші, але їх туди не впустили, бо скрізь стояли “ДНРівські” блокпости. Один з окупантів показав рукою, куди необхідно їхати, інакше розстріляють авто. Так сім’я опинилася в Новій Ялті, де жінка надала їм занедбане житло, правда, без підлоги й вікон. Але для них великою радістю був колодязь у дворі, адже вперше за довгий час можна було помитися.

У сім’ї Маші зовсім не було грошей або чогось цінного, лише у батька випадково в куртці завалялися 200 гривень, за ці гроші в окупації можна було купити тільки дві буханки хліба.

Всіх окупанти, які в’їхали в селище, ретельно перевіряли, єдиним способом виїхати звідти став фільтраційний табір.

Фільтраційний табір

Коли сім’я вирішила пройти через фільтраційний табір і виїхати з окупації, було дуже складно. Вони два дні сиділи в авто, вийти з нього вважалося провокацією. Не можна було залишати машину навіть для походу в туалет.

“Було дуже важко витримати все це морально і дуже принизливо. Коли ти сидиш ось такому положенні в машині і чекаєш незрозуміло чого, що ти йдеш прямо до окупанта в руки”, – каже Вдовиченко.

У фільтраційному таборі люди для окупантів були просто шматком м’яса, згадує Маша. Там її батька сильно побили, у нього після цього почав пропадати зір і погіршуватися стан здоров’я. Його били через те, що у нього був порожній телефон. Дівчина розповідає, що батько видалив все зі смартфона через те, що там були контакти багатьох знайомих з проукраїнською позицією, там було багато сімейних фото в українському вбранні та з прапорами.

За словами дівчини, процедура фільтрації для неї – суцільне приниження, адже огляд проводив чоловік, а її роздягли догола. Мама фільтрацію не проходила, тому що вона вже взагалі не могла рухатися. Батько був сильно побитий окупантами, йому в дорозі ставало зле, але у них була мета – доїхати до Запоріжжя.

Переїзд в Запоріжжя, виїзд за кордон

“Ми проїхали 27 саме російських вже блокпостів, на яких творилося повне свавілля. Тата намагалися кілька разів мобілізувати у свої війська. Він розповідав, що йому зле, що дружина хворіє. Коли ми побачили український прапор, тата почало дуже сильно трусити, він думав, що це якась провокація”,-згадує Марія.

Але по відношенню відразу стало зрозуміло, що це – українські люди. Родині допомогли трохи привести до ладу машину, незабаром поліція і волонтери забрали їх в Запоріжжя, там вони вже змогли нарешті нормально поїсти і помитися, “просто відчути себе людиною”, як сказала Маша.

Тата Марії не прийняли в Запоріжжі в лікарні, його відправили в Дніпро, там він сподівався почати лікування після звірячих побиттів окупантів у фільтраційному таборі. Але все було “забито” пораненими, тому сім’я ухвалила рішення їхати від одного міста до іншого, поки її голові не допоможуть лікарі.

“Далі стан мого батька, на жаль, став погіршуватися. Ми намагалися знаходити в різних місцях і медикаменти, й лікарів”, – каже дівчина.

А далі почали надходити погрози російською мовою всім членам сім’ї Вдовиченків від окупантів, нібито Марія оскверняє честь російських солдатів і поширює фейки. Трохи пізніше було ухвалено рішення виїхати за кордон.

За кордоном було складно довго залишатися, дорого, розповідає Марія. У мами сім’ї стан погіршувався, а тато залишався сліпим.

Смерть батька Марії

Тоді вони повернулися в Україну, де на них чекав новий удар – смерть батька сімейства.

“Він говорив, що йому добре, він обіцяв, що він завжди поруч, просто запевняв. Мені було важко, можливо, сказати, що я його люблю. Колись у Маріуполі мені було незручно взяти його за руку, а зараз я про це шкодую дуже сильно. У тата просто не витримало серце, і для мене це було сильним ударом. Просто нібито порвало на шматки”, – згадує з болем Маша. У цей момент Бацман під час інтерв’ю ледь стримує сльози.

Як живе сім’я зараз

Марія не називає населений пункт в Україні, де вони зараз перебувають. Вони орендують житло. Стан 40-річної матері двох дітей на тлі всіх цих подій дуже сильно погіршився, вона відчуває страшні неврологічні болі, страшні напади, можуть траплятися неконтрольовані панічні атаки.

“Вона (мати, – УНІАН.) не відчуває своїх ніг, вона не може ходити, вона не може себе обслуговувати. І вона боїться іноді про це сказати. Кожен день вона розмовляє з нами, нібито востаннє”, – каже дівчина.

Маші доводиться працювати, але ця робота пов’язана з городами, з допомогою по господарству, адже у неї немає вищої освіти, вона тільки закінчила школу.

Дівчина зізнається, що їй дуже прикро за Маріуполь, тому вночі вона прокидається від жахіть і власного крику:

“Сниться Маріуполь, який живий, в якому нормальна весна, в якому все, як повинно бути, в якому ще моя жива бабуся”.

Також дівчина розповіла про психологічний стан 13-річної сестри: “У неї трапляються напади епілепсії. Вона закрилася”. Єдине, що її рятує, малювання, правда, на малюнках багато крові.