Переклад оригінальної статті “Węgiel z Donbasu jest jak krwawe diamenty z Sierra Leone” у польскому виданні Krytyka Polityczna. Переклад – Ярослав Вішталюк (twitter.com/VJaroslaw), спеціально для Інфорпост.

Країни Європейського Союзу, включно з Польщею, купують антрацит з окупованого Донбасу. Це високоякісне вугілля надходить до Європи з російськими сертифікатами. З цим ніхто нічого не робить, а журналістам, які спробували розслідувати цю справу, погрожував заступник міністра МЗС. З Кароліною Бацою-Погожельською та Міхалом Потоцьким, авторами книжки «Чорне золото. Війни за вугілля Донбасу» розмовляв Радослав Кожицький.

Радослав Кожицький: В Силезії на шахтах – коронавірус. На Донбасі теж?

Міхал Потоцький: Донбас – це не Силезія, якщо вже говорити про епідемію. Найгірша ситуація панує в Києві, це очевидно, бо це столиця і комунікаційний центр. А ще в Чернівцях – це румунське прикордоння. Багато осіб повернулось з Італії і рознесло там хворобу. На Донбас, з огляду на його віддаленість і малу мобільність населення, хвороба прийшла порівняно пізно.

На українському боці випадків порівняно мало, а з окупованої території достовірних даних нема. Сепаратисти надають свої цифри, але їх неможливо підтвердити. Росія надала їм тести, вони запровадили різні обмеження, соціальну ізоляцію, скасували військовий парад, запланований на 9 травня – парадоксально, але почуття відповідальності за санітарну ситуацію там виявилось вищим  за стереотип «порядку» в Білорусі.

Як вам прийшла в голову ідея зібратися разом і написати книгу про вугілля з Донбасу? Кароліна щодня займається темою вуглевидобування, Міхал – закордонною політикою.

Кароліна Баца-Погожельська: З’явилась тема, яку жоден з нас самотужки не міг охопити. Я не знала політичних реалій регіону, не говорила російською, посередньо знала українську, а Міхал, коли ми починали роботу, дуже мало знав про вугілля. Тепер він професійно легко розрізняє, яка сировина використовується в енергетиці, а яка – в металургії.

М.П.: Мій рівень знань про вугілля був на рівні того, що я думав, ніби люди в шахті довбають вугілля молотками. Робота над «Чорним золотом» була для мене розбиванням колумбового яйця – я побачив, наскільки вуглевидобування тепер механізоване.

А чи не сталося певною мірою так, що на ціннісному та політичному рівні вас об’єднала Росія, точніше грабунок, яким займається Путін?

М.П.: Певною мірою так. Видобуток там почався ще за царів. Той регіон був промисловим центром Російської імперії. Туди приходили західні інвестори, там з’явилось величезне бельгійське поселення.

Як в Конго, де історія особистої колонії короля Леопольда ІІ, в якій задля збирання каучуку було винищено мільйони місцевих мешканців, відгукнулась луною через століття в Міннеаполісі, де тепер випадають із шаф скелети расизму.

М.П.: Бельгійці в Україні не рубали рук, як в Конго, але вони експлуатували регіон типовим для ХІХ століття способом. Сам Донецьк був заснований валлійцем, але головними інвесторами аж до революції там були саме бельгійці. Росіяни свідомо їх запрошували, бо знали, що ті знаються на гірництві та мають необхідні технології для розвитку промислового потенціалу регіону.

А іншою причиною, яка підштовхнула нас до співпраці, стала війна. Вона була, м’яко кажучи, розпалена Росією. Розпочали її люди, безпосередньо пов’язані з російськими спецслужбами, які увійшли в квітні 2014 року, захопили Слов’янськ і розпалили війну. Лише завдяки допомозі Кремля вугілля, видобуте на Донбасі, може отримувати «ліві» сертифікати і потрапляти на зовнішні ринки.

В публічному просторі переважає вжиток досить розмитого, узагальненого терміну «Війна в Україні». Маєте щось про нього сказати?

М.П.: Я уникаю цього терміну, бо це як називати війну в Чечні «війною в Росії». В певному розумінні це правда, бо ж війна точиться виключно на території української держави, до того ж на досить обмеженій території. Це навіть не весь Донбас, окупованою є приблизно його третина. Основою конфлікту є те, що в 2014 році, після втечі Президента Віктора Януковича, Україні довелось долати колапс всіх державних інституцій.

План-максимум Путіна полягав у відрізанні України від моря – позбавити її доступу до портів в Одесі та Маріуполі, відібрати промислові об’єкти в Дніпропетровську та Донецьку, захопити центр технічної думки в Харкові. Там почали спалахувати бунти – де організовані Росією, а де підбурені нею. Українцям вдалося обмежити цю, як її назвали, «руську весну», Донецьком та Луганськом. Там заколот не вдалося придушити через територіальне сусідство Росії та великий відсоток мешканців, які хотіли до неї приєднатись.

Управління війною перебрали на себе спецслужби.

М.П.: На Донбас Кремль почав висилати кадрових офіцерів своїх спецслужб. Для прикладу можна згадати Слов’янськ, захоплений підрозділом Ігоря Стрєлкова, який до цього брав участь в захопленні Криму. Ще до 2014 року він був кадровим офіцером Федеральної Служби Безпеки, але вийшов у відставку і поїхав до Криму. Українці не знайшли там нікого, хто б міг дати лад, когось на кшталт Ігоря Коломойського, який подбав про стабільність в Дніпропетровську. В Донецьку спробували Сергія Таруту, до речі колишнього співвласника Гданської корабельні, але він виявився заслабким. Коли в серпні 2014 року українці відбудували армію настільки, що заледве не оточили Донецьк і Луганськ, прийшли численні колони регулярної російської армії і провели лінію фронту там, де маємо її й досі.

З вашої книжки випливає, що донбаський антрацит – високоякісний різновид вугілля – є чимось схожим до інших природних багатств, видобутих з порушенням прав людини, як-от «криваві діаманти» зі Сьєрра-Леоне.

М.П.: Ми прагнули вписати історію Донбасу в загальносвітовий контекст. Це сценарій, який неодноразово повторюється в різних регіонах планети. Ця гіпотеза з’явилась у нас досить рано, але поки ми не почали заглиблюватись в це питання, ми не розуміли, наскільки ж вони схожі між собою.

З найкраще задокументованих прикладів можна згадати експорт деревного вугілля в Сомалі. Є групи повстанців, які або самі цим займаються, або грабують місцевих виробників. Вони контролюють порти, з яких деревне вугілля починає мандрувати світами і зрештою потрапляє до таких міжнародних вузлів, як Дубай – його оформлюють за фальшивими сертифікатами, записуючи місцем походження сировини Пакистан, Коморські острови чи Джибуті, і в такому вигляді його вже можна продати до Об’єднаних Арабських Еміратів чи Оману.

Так само виглядає дорога донбаського антрациту до Європи?

М.П.: В цілому так. Сировина прямує до Росії через ту ділянку кордону, яка не контролюється українськими митниками і прикордонниками. Там вона отримує російські сертифікати і далі прямує залізницею через Білорусь до Польщі і України, або кораблями – до Туреччини, на Балкани чи до Західної Європи. Серед країн Європейського Союзу головними покупцями є Бельгія, Польща та Румунія – переважно через те, що залізничний термінал в Малашевичах і порти в двох інших країнах є головними транспортними воротами ЄС. Потім антрацит реекспортується далі, але це вже ніхто не може простежити.

І Європа нічого з цим не робить?

М.П.: Деревне вугілля, як і вугілля з Донбасу, не розглядається Організацією з економічного співробітництва як проблемна сировина. Європейський Союз зараз запроваджує регламенти, які зобов’яжуть імпортерів сировини, згаданої в документах ОЕС, ретельно стежити і звітувати крок за кроком про те, звідки надійшов, наприклад, вольфрам, де його видобули, які посередники цим займались, чи в місці видобутку дбають про права людини, чи не залучають до роботи дітей, чи не контролює їх якась група бойовиків. До занесення в той перелік вугілля веде довгий шлях, але треба перед собою ставити амбітну мету. Це буде справді перешкоджати імпорту антрациту, бо імпортери не зможуть документально довести його походження.

K.Б.-П.: Під час нашої роботи ми зустрічали підозрілі документи. Інколи там було вписано «країна походження невідома», інколи «виробник невідомий». Або відправною станцією було вказано станцію Гуково на російсько-українському кордоні, хоча навіть супутникові знімки показують, що там нема необхідної для цього інфраструктури. В тих паперах можна писати що завгодно. Це дозволяє робити митне законодавство, бо антрацит майже не видобувають в Євросоюзі, тому він не обкладається митом, не існує захисту конкуренції. Більше того, оскільки нема митних тарифів – ніхто не переймається контролем документації. Неможливо на око оцінити, звідки походить сировина. Антрацит легко розпізнати, він має зовсім інший, блискучий вигляд, на відміну від інших видів вугілля, але звідки він походить – неможливо встановити без ретельних хімічних аналізів. Ви маєте взяти загальний зразок з вагону чи корабля, і на підставі його аналізу вже можна спробувати оцінити походження палива.

Це свавілля якось можна обмежити?

K.Б.-П.: Запровадження правил, аналогічних іншим проблемним видам сировини, вимагало б ґрунтовної реорганізації всієї торгівлі вугіллям, зокрема і в самій Польщі. Важко повірити, що на це підуть німці, бо вони закрили всі свої шахти і тепер повністю залежать від імпорту, в першу чергу з Росії. Вони не хотіли б йти на конфлікт з Москвою. Але я не кажу, що це неможливо, просто потрібне бажання.

Зараз нема умов для збільшення санкцій.

М.П.: Вони були шість років тому, коли війна тільки почалася. Коли на початку 2015 року тривали бої за Дебальцеве, росіянам сказали, що коли вони підуть далі, ЄС запровадить ембарго на вугілля. Росіяни зупинились, на тому все і закінчилось. Зараз втома від цього питання зростає щомісяця. Збільшуються вимоги говорити і торгувати з Росією.

Вся енергія держав, які найбільше переймаються санкціями, як-от Польща, країни Балтії чи Швеція, тепер йде на те, щоб кожні півроку при перегляді санкцій проти Росії Італія, Угорщина чи Франція не наклали на них вето. Поки що вдається цього досягати, але уряд ПІС (правляча партія Польші “Право і справедливість” – прим.ред.) не ставить перед собою амбітних цілей.

Включення антрациту з Донбасу до списку проблемних видів сировини поки що є планом-максимумом. Планом-мінімумом було б внесення до «чорного списку ЄС» людей та організацій, про яких ми писали. Чинного законодавства для цього б вистачило – необхідна лише одностайність країн-членів, прецеденти були. Наприклад, нещодавно до нього внесли людей, які займались організацією виборів в Криму, що протирічило міжнародному воєнному праву, яке забороняє проводити вибори на окупованих територіях.

Ви згадували про змову замовчування в Польщі?

М.П.: Польський уряд реагував трьома різними способами. Міністр енергетики Кшиштоф Тхужевський заперечував проблему, мовляв, з його точки зору, це дрібниця, бо обсяги імпорту надто малі. Другий варіант – слова заступника міністра МЗС Яна Дзєдзічака, який погрожував нацькувати на нас спецслужби, щоб з’ясувати, хто за нами стоїть.

Хіба Дзєдзічак не перейшов межу? Свобода слова і все таке…

K.Б.-П.: Це була відповідь на депутатське звернення групи депутатів з “Новочесні” (опозиційна ліберальна партія – прим. ред). Наші імена не згадували, тож безпосередньо нас це не торкнулося.

М.П.: Так само, як і третій тип реакції – цілий пасквіль на сайті wPolityce.pl. Я це зараховую до третього типу реакції влади, бо саме так треба розуміти той сайт. Наших імен там не згадали, але натякнули, ніби ми працюємо за гроші Ріната Ахметова. Для читачів «Чорного золота» це виглядатиме абсурдно, бо той олігарх зовсім не є позитивним героєм нашої книжки. Було обрано тактику «обложеної фортеці», начебто «невідомо, хто тим журналістам за це заплатив».

Хтось підійшов до справи більш серйозно?

М.П.: Посольство Польщі в Києві випустило заяву, в якій рекомендувало бізнесменам, котрі ведуть справи в Україні, ретельно дотримуватися українського законодавства, що в цьому випадку означало «польський уряд радить не торгувати із сепаратистами».

K.Б.-П.: Друга хвиля реакції з’явилась в Сеймі після публікації другої половини наших матеріалів. Депутати задавали уряду питання, а міністр Тхужевський і заступник міністра Гжегож Тобішовський казали, що цим питанням займуться спецслужби. Депутат Європарламенту Ярослав Валенса задав кілька питань на цю тему Федеріці Могеріні, тодішній керівниці дипломатичної місії ЄС. Вона відповіла, що це не питання відповідальності ЄС, це справа кожної країни окремо, і це ми самі маємо за тим стежити.

Коли справа вийшла на міжнародний рівень, ми запитали МЗС країн, куди потрапляло вугілля з Донбасу. Частина нас проігнорувала, не відповідала на листи, частина відповіла в стилі, подібному до польського уряду і ЄС. Кожен вирішив зробити вигляд, що його це не стосується.

Крім політичної ситуації в цілому ви також мали справу з історіями людей, які мешкають на Донбасі. Доля шахтарів трагічна.

K.Б.-П.: Це можна порівнювати з історією Силезії кілька десятиліть тому. Такі умови були в шахтах, коли їх грабували німці. Їх цікавила лише кількість. Тепер це відбувається на Донбасі. Ніхто не дбає про заходи безпеки. Не виділяються кошти на захист від обвалів і пожеж. Головне – видобути якомога більше вугілля. Багато з цих шахт були недоінвестовані ще до війни. Особливо державні копальні, бо як щось державне – то воно нічиє. Більше вкладали грошей в шахти Ахметова, які сепаратисти відібрали в 2017 році, там ще донині видно ефект тих капіталовкладень.

Чи може кліматична криза та відмова Європи від вугілля обмежити потік антрациту з Донбасу?

K.Б.-П.: В країнах Європейського союзу антрацит не використовують для енергетики, в основному в металургії та хімічному виробництві, де-не-де, як-от у виробництві соди, він може заміняти собою кокс. В цих галузях антрацит буде потрібен і надалі. Кліматична політика ЄС головним чином стосується обмеження вугілля в енергетичному секторі. В той же час, наприклад, кам’яновугільний кокс, необхідний для виробництва сталі, внесений Євросоюзом до списку критично важливої сировини.

***
Автори книжки за своє розслідування про донбаський антрацит отримали нагороду Grand Press 2018 в номінації „спеціалізована журналістика” і нагороду імені Даріуша Фікуса, були відзначені на Національному конкурсі імені Кристини Бохенек і в конкурсі Премії спілки польських журналістів, також номінувалися на премію MediaTorу i нагороду Радіо Zet імені Анджея Войцеховського.

Кароліна Баца-Погожельска – журналістка і авторка книжок, гірничий інженер другого ступеня. Співавторка книжок (з фотографом Томашем Йодловським) «Друге життя шахт», «Жіноча зміна» і «Рятувальники: Жага перемоги». Дворазова лауреатка премії Державного шахтоуправління в конкурсі для журналістів «Карбідка», отримала першу премію Центрального Інституту Гірської Справи, посіла третє місце на конкурсі «Журналісти за клімат».

Міхал Потоцький – журналіст, який спеціалізується на зовнішньо-політичній ситуації в Україні та Білорусі. Працює редактором в «Dziennik Gazeta Prawna» та є співробітником «Nowa Europa Wschodnia». Переміг в міжнародному конкурсі журналістів «Білорусь у фокусі-2012». Співавтор – зі Збігнєвом Парафіяновичем – книжок «Вовки живуть поза законом», «Як Янукович втратив Україну» (книжка вийшла у фінал конкурсу імені Рішарда Капусцінського) та «Кришталеве піаніно. Зради і перемоги Петра Порошенка».

Радослав Кожицький – журналіст «Dziennik Gazety Prawnej». Раніше працював на «Dziennik Polska Europa Świat» і в «Politycа», та співпрацював з «Tygodnik Powszechny». Оглядає зовнішню політику, переважно американську, та трансатлантичні відносини. Автор статей та репортажів зі США.