Нещодавно у прокаті з`явились одразу два художніх фільми про події на Донбасі. Це фільми “Позивний Бандерас” та “Донбас”.
Своїми думками після перегляду поділилася вимушена переселенка з активною проукраїнскьою позицією, викладачка Донецького національного університету Олена Тараненко. Її пост про кіно було опубліковано на сторінці Фейсбук. Хоч це і не рецензія, а лише думки після перегляду, вони збігаються з думками інших біженців – про це, принаймні, говорять коментарі у підтримку автора.
– Так склалося, що з перервою у два дні подивилися “Позивний Бандерас” Зази Буадзе і “Донбас” Сергія Лозниці.
Сьогодні “Донбас”, почну з нього… Якщо оголошено “13 новел про варварство і підлість “псевдоспубліки”, то так і є… Варварство, підлість і відраза. До блювоти. Але, на жаль, до всього Донбасу загалом. І загальний меседж: “Так вам і треба” абсолютний…
І багато речей чіпляють невимовно, але розумієш, що тільки того, хто знає: як-то роздягнені хлопці, яких вишикували біля автобусу на Донецьк, як “місцеві ополченці”, що не знають, з якого вони міста, як одні й ті ж морди при владі в умовній “Новороссії” і в донецькій провінції… Але всі ці теми “брошені”, кинуті, недокручені в фільмі. Й зрозумілі тільки “своїм”. Для інших – “хай він здохне, той Донбас”. Бачила це по реакції вінницької зали…
Чи треба подивитися? Обов’язково. Щоб скласти власне враження.
Але ще більш обов’язково – “Позивний Бандерас”. Як не дивно для такого “підголівудівського формату”, гарного екшену, типового сюжетного кіна “про війну” – от саме там є характери, а не ходульні карикатури, навіть донбасівці якісь різні.
Особисто чіпляє також – на сцені днр-івця, що стукає у двері з перевіркою документів, і нема куди подітися, і не відчиняти не можна – серце стало, але то таке, то моя травма…
Чи треба таке знімати? Так, і ще в більшій кількості. Хай люди принаймні знають, що він є, той страшний Донбас…
