В програмі про спогади переселенців «Ключ, який завжди зі мною», розповімо історію викладачки Донецького національного університету Олени Тараненко, яка після обшуків у будинку і полону чоловіка була вимушена разом з усією родиною переїхати з Донецька до Вінниці.
Прослухати запис ефіру на Громадському Радіо
Олена Тараненко — завідуюча кафедрою журналістики Донецького національного університету ім. В. Стуса
З 2012 року — доцент кафедри журналістики Донецького національного університету.
Влітку 2014 року виїхала з родиною з Донецької області до Запоріжжя. Одразу після того, як їй вдалося звільнити чоловіка з полону.
Восени разом з родиною переїхала до Вінниці, бо саме туди переїхав її університет.
«Я викладала в університеті, у чоловіка був бізнес. У нас були двоє дорослих синів. Один — студент, інший — щойно закінчив університет. Ми жили у своєму будинку з великим садом, великим двором і побудували ще один будинок, сподіваючись, що хтось з синів буде у ньому жити. Знаєте, коли заздрощі, пролетарські заздрощі наших сусідів, то здається, що воно само росте і люди багатіють. Мабуть, він і став такою причиною.
Ми ходили на українські мітинги, які відбувалися у Донецьку на початку березня. Тепер я дивуюся, як ми не боялися, навіть коли вже почали вбивати на цих мітингах. У якому сенсі не боялися? Звісно, що боялися, як звичайні люди. Не боялися глобально, не сумнівалися, що з нашим містом такого не може бути. Ні. Донецьк — це велике сучасне, певною мірою буржуазне місто. Оцей здоровий прагматизм, здавалося б, мав спрацювати. Цього не може бути. Не вони є господарями нашого міста.
Станом на червень вже була громадська ініціатива в тому, щоб не проводити більше мітинги, щоб не ставити під загрозу людей. Поїхали всі знайомі, поїхали журналісти першими, бо їм було неможливо залишатися у місті».
У квітні 2014 року українських активістів у Донецьку та Луганську почали затримувати представники незаконних збройних формувань. Ті, що взяли під контроль окремі райони Луганської та Донецької областей. Приходили, в тому числі, і через доноси. У випадку родини Тараненків доноси писали люди, з якими Олена багато років жила на одній вулиці, та з ким ходила в одну школу.
«Що ми вважали небезпекою? Обстріли з «ГРАДів». У нас був великий підвал. Ми наносили собі туди якісь запаси і знали, що ми ці обстріли переживемо. На роботі, коли вже починалися суперечки, то наша кафедра приблизно навпіл і поділилася — активна частина поїхала, а частина пенсіонерів лишилася. Це люди переважно радянського складу. І от ми з моєю колишньою завідувачкою на мій день народження сиділи, щось святкували і я сказала, що наше місто заповнює криміналітет і бидло, яке не є нашим, яке завозять до нас на автобусах, не ховаючи ростовських номерів, тому ми чекаємо на визволення. І кажу, що ми з чоловіком обговорювали, що ми згодні, щоб наш будинок був зруйнований. Дасть Бог — перечекаємо, не дасть — отже, така доля. Але не можна покидати місто в цю хвилину.
Вона кричала так: «Если вы так говорите, пусть у ваш дом прилетят бомбы!», а я: «Так я так і кажу».
Вже щось починалося. Можна було передбачити принаймні.
Коли кажуть, як люди змінилися після 2014 року, то я абсолютно впевнена, що ніхто не змінювався. Просто те, які ми були, все вийшло. З цього приводу можна навіть сказати, що це наше щастя. Якщо трохи абстрагуватися від наших проблем, горя, то можна сказати, що в цьому є позитивний момент, бо люди можуть все життя прожити і не знати ціну тим, з ким вони живуть, з ким працюють. А тут ця ціна… Інша справа, що вона нас не влаштовує. Але вона, як ніби ярличок такий, проступила на людях»
- Якщо трохи абстрагуватися від наших проблем, горя, то можна сказати, що в цьому є позитивний момент, бо люди можуть все життя прожити і не знати ціну тим, з ким вони живуть, з ким працюють.
Шостого липня українські військові звільнили Слов’янськ. Натомість бойовики так званої «ДНР» відступили у Донецьк і взяли місто під свій контроль. Озброєні люди заселилися у гуртожитки Донецького національного університету. Той самий, у якому викладала Олена Тараненко.
«6 липня, коли «гіркінці» увійшли у місто, стало зрозуміло, що все. Тобто, ми ще сподівалися, і наша армія стояла поряд — на околицях міста, але стало ясно, що ситуація абсолютно не така, як взимку чи весною. Були захоплені військові частини. Фактично у нас з’явилася регулярна армія.
18 липня до нас прийшли з обшуком. Він тривав три години, було шестеро людей. Окрема історія, що вони шукали. Потім я казала: якби нас з чоловіком попередили, то ми все одно не змогли б це сховати, бо українські прапори, в які ми загорталися під час чемпіонату з футболу, мені здається, були у всіх. Якась статуетка, яку сину дали у дитячому таборі за те, що він переміг у змаганнях з дартсу, а це значить — сини у тебе снайпери, сини у тебе ультраси, а у синів була колекція футбольних шарфів. Тобто, версія весь час змінювалася, і я не знала, що це треба ховати.
- Якась статуетка, яку сину дали у дитячому таборі за те, що він переміг у змаганнях з дартсу, а це значить — сини у тебе снайпери, сини у тебе ультраси, а у синів була колекція футбольних шарфів
Я не думала, що вони уважно читали документи мої і чоловіка, але уважно. На полиці лежали бейжді зі Всесвітнього конгресу україністів і один з них сказав: «Как же ты дошла до жизни такой. Ты же учитель (слов филолог и преподаватель он не знал) русского языка, а ты вот с бандеровцами связалася».
А я помітила, що у небезпечні моменти ніби з боку за собою спостерігаю, як в кіно, і я розумію, що в цей час не страшно, а смішно, бо на тих книжних полицях стоїть Донцов «Черный ворон», а він бачить ці бейджі і каже мені, до чого я дійшла.
Знаєте, три години — це багато. Вони увесь час намагаються з тобою говорити. Нас з чоловіком по різні сторони будинку розвели, щоб ми не спілкувалися. Але все одно викликають на розмову. Потім я зрозуміла, як такого допиту не було, бо їм нічого не треба від нас було.
Все, що треба, вони знайшли. Наприклад, вишиванку сина. Це — катастрофа, злочин страшений. «Сжечь вас надо в ней», – він сказав. А у нас була можна сказати мода, звичай — у Донецьку на останній дзвоник завжди діти ходили у вишиванці.
- Все, що треба, вони знайшли. Наприклад, вишиванку сина. Це — катастрофа, злочин страшений. «Сжечь вас надо в ней», – він сказав. А у нас була можна сказати мода, звичай — у Донецьку на останній дзвоник завжди діти ходили у вишиванці.
Їх дивували якісь атрибути. Наприклад, абонемент на Донбас-арену. Вони не знали, що це. Для них це було підтвердженням, що ми ультрас і діти наші, а вони їх не знали. Їх було шестеро і той, який казав, як я дійшла до жизни такой, у розмові з іншими сказав, що скоро одружується. Вони йому сказали, що ж ви всі взялися одружуватися, як скажені, «хоча, з тобою ясно — ти ж 19 років на зоні відсидів». А до цього він казав, що йому 36. І я подумала: Боже, як я направду дійшла до життя такого, що людина, яка в 17 років сіла «на зону» і 19 років там пробула, мені робить такі зауваження.
- Їх дивували якісь атрибути. Наприклад, абонемент на Донбас-арену. Вони не знали, що це
А потім вони принесли, і це їх вразило більш, ніж вишиванка навіть і футбольні прапори. Вони принесли щось роздруковане, «підпільну» літературу. А знайшли вони у столі мого молодшого сина, і це була «Дума про Богдана Хмельницького». Чомусь у нього не було підручника і він роздрукував з інтернету, і вони стали це вважати, ніби підтвердженням нашої бандерівськості, ніби знайшли візитку Яроша.
Я ще до того раз запитала: як ви не знаєте — це ж абонемент на Донбас-арену. І бачу, що не дуже вони знають. І тільки на цій «Думі» до мене дійшло. Я їм сказала: почекайте, це ж восьмий клас, ви ж це проходили, це ж шкільна програма. І я зрозуміла, що ні — вони не проходили»
Навесні 2014-го, ще на початку конфлікту, людей затримували частіше з метою викупу. Родичам головне було знайти людину, яка б вивела на людей, яка б щось вирішувала і могла посприяти звільненню. За гроші.
«Потім вони чоловіка увели. Ми навіть думали, що нас заарештують удвох, бо до мене більше претензій було. Але мене залишили. Можливо, через час збиралися повернутися.
Я думала, до якої військової частини його забрали. Ми туди поїхали, там на воротах великими літерами були написані телефони якихось дівчат. До них треба було звертатися, вмовляти і якось вирішити ці питання. Мене всі відмовляли, казали, що його там нема. І поки я його шукала, таку дивну річ для себе з’ясувала, що люди, які у Донецьку були хтось, які мали якісь важелі, раптом стали ніхто. Це була така лотерея, така випадковість, коли тобі просто могли порадити якусь людину, яку ніхто не знав, але вона могла щось вирішити. А вирішити що? Вивести на когось, хто візьме гроші. А вони всі хотіли взяти гроші. Оці хлопці навіть щось вкрали у нас з прикрас, а старші заставили їх повернути, ніби воно було мені важливо. Тобто, вони ще слідкували один за одним і гроші брати боялися, але хотіли. І треба було знайти людину, яка б у цьому допомогла.
- Люди, які у Донецьку були хтось, які мали якісь важелі, раптом стали ніхто.
Андрій там був, він каже, що дуже били його, але у якийсь момент хтось зайшов і сказав: «Пока не бейте!» Він каже, що зрозумів, що я його шукаю.
Коли мені вдалося його повернути і далеко за межами Донецька ми це обговорювали, він сказав: вразило те (а він колишній військовий), що я думав, що потрапив у банду, що будуть хаос та неорганізованість, але я зрозумів, що потрапив до дуже добре організованої військової частини. У них були певні правильні за розкладом дії, він бачив багато покалічених полонених і взагалі це було не дуже весело, скажімо так»
- Чоловік сказав: вразило те (а він колишній військовий), що я думав, що потрапив у банду, що будуть хаос та неорганізованість, але я зрозумів, що потрапив до дуже добре організованої військової частини
Часто день звільнення людини з полону — це її останній день вдома. Таким чином бойовики «вичавлювали» українських активістів із міст. Якщо людина вирішувала залишатися, то окупанти могли знайти нові причини, щоб її затримати.
«Давайте, я не буду згадувати день обшуку, бо він мені запам’ятався лише обшуком. Я навіть не наводила там порядок більше, бо все було перевернуте.
Потім я була змушена на два дні повернутися до Донецька. Це початок жовтня. Я їхала і я наважилася піти додому. Взяла якісь куртки і ковдру, бо було дуже холодно і мені здавалося, що це треба взяти. Але мене не покидала думка, що ми повернемося. Я не могла дома там бути і через небезпеку також, бо ці ж сусіди…все ясно було.
Але я вийшла у сад, приїхала моя подруга мене забирати з цією сумочкою. Це була неділя і це був День вчителя — знаковий для нас день. І коли вона приїхала, я їй щось навіть віддавала з холодильника.
Я настільки пам’ятаю будинок. От він для мене так і залишився, знаєте, якийсь зґвалтований після цього. Тобто, я не наводила там порядок. Те, що було розкидане, воно припало пилом. Навіть дорогі речі, дорогі в іншому сенсі, вони на той момент втратили той сенс.
Поки я чекала на подругу, знайшла пляшку шампанського, винесла його. Ми пішли у сад, сіли на лавочці, щоб нас не бачили ті ж сусіди.
Я пам’ятаю, була золота осінь, ми випили з нею те шампанське, я подивилася на сад. Саме на сад — на дім якось менше. Ось саме сад я пам’ятаю, лавочку, яку, кажуть, вже розбили.
Потім я дізналася, що спочатку вони винесли з будинку якісь речі, ті ж сусіди, які писали доноси. Власне, чому до нас прийшли з обшуком?
- Я дізналася, що спочатку вони винесли з будинку якісь речі, ті ж сусіди, які писали доноси. Потім, зрозуміли, що ми не повернемося, і руйнували все, що там було: знімали батареї, камінні решітки, потім — все, що було залізне, що можна здати на металобрухт.
Вони написали, що ми не підтримуємо «ДНР». Фактично, це було правдою.
Потім, зрозуміли, що ми не повернемося, і руйнували все, що там було: знімали батареї, камінні решітки, потім — все, що було залізне, що можна здати на металобрухт.
І це також характеризує цих людей, тому що вони могли б використати цей будинок для життя, щоб у ньому жити, але вони просто руйнували все, що було.
